Я завжди вважала, що добре розумію людей. Інколи моя самовпевненість сягала таких вершин, що я вважала наче "бачу їх наскрізь". І все б чудово, якби не сумний досвід помилкових суджень власних переживань та емоцій. Я помітила, що зазвичай якісь "одкровення" шокують нас своєю раптовістю, й наче мішком гепають по голові. 
   Ми ж звикаємось з певними думками, завзято переконуємо себе у вірності раніше прийнятих істин та суджень, а потім, здобувши спокій від усвідомленого, починаємо відроджувати якісь пелюстки нових сподівань та очікувань... 
  Життя починає знову набиратих звичних форм. І видається, що ось вона - стабільність та чіткість у прийнятті дійсності. Так ні ж, оте капосне "одкровення" (назвитиму його "хляпс") ...оте злощасне "хляпс" руйнує спокій...не вщент (зовсім ні), воно усього лиш зароджує незрозумілий сум, тугу за тим, чого ніколи не було, але думка про що леліялась десь в потаємному куточку нашої душі, десь настільки далеко, що ми й не усвідомлювали її існування. І лиш втративши відчули тупий ниючий біль за неіснуючим, за нездійсненим... за мрією котрій не судилося зреалізуватись.