З нетерпінням очікую 2015. Для Терезів він обіцяє бути чудовим, сповненим змін та наповнень. Підкупляє те, що позитив прогнозують буквально по усіх фронтах: зміна роботи (і не просто "з вогню у полум'я", а НАРЕШТІ - вона, робота МРІЇ та ще й достойна заробітня платня); зрушення в особистому житті - НУ НАРЕШТІ!, не можу стримати емоцій, невже я таки знайду ЙОГО - щастя, зустрінувши ТОГО - єдиного. Було б чудово! Та це ще не все, зорі також пророкують мені розвиток, ріст...здійснення давно задуманого й омріяного....можна сказати, що еволюція триває:)

   Вперше за 25 років хочеться аби прогноз справдився! Зрештою, ще зовсім трішки і я пересвідчусь в достовірності чи навпаки - спростую усі прогнози! навіки визнавши їх усього лиш побрехеньками й марним гаянням часу! 

А до тої світлої миті відкриття/розкриття залишається зануритися в передсвяткову атмосферу.

   Вражаюче, наскільки порожніми можуть бути дні. І здавалося б, ну чого...ось і на вулиці тепліше стало, і опалювати квартиру не припинили...навіть світло не вимикали в рамках тотальної економії. Улюблені книги на своїх місцях, в чашці вистигає чай... А день цілковито пустий. Жодної радості, ніякого відчуття затишку і комфорту. 
   Обличчя самотності без макіяжу.
   Наші дні наповнюють люди, чи бодай думки про тих, хто близький серцю, рідний, важливий. А коли день минає в абсолютній самотності (звичній та постійній) ...ще й позбавлений єдиної втіхи - думок, спогадів та мрій про тих з ким хочеться розділити самотність... на що ж тоді очікувати?
   Ненавиджу такі порожні дні...тоді й себе відчуваєш порожнім. Крижана байдужість до всього огортає з середени...цей холод обпікає.

Ну от, сьогодні офіційно почалася зима. Тож, сніг й мороз мають усі права на присутність у наших ранках. І тому, доведеться поповнити стратигічно важливі запаси какао й теплих шкарпеток:) Зимові шарфіки й шапочки дочекалися виходу в світ на цьогорічний зимовий сезон:)
Віра в диво й передчуття справжніснької зимової казки додає наснаги і сили підвестися вранці з ліжка...й безглуздих посмішок на заспаних обличчях:)

Бувають моменти коли хочеться сховатися від життя в панцир черепашки й перечекати. Живим камертоном відстежити зміну тональності світу. Вдихнути ранкове післядощове повітря й обережно, не кваплячись висунутися зі свого схронку. З легким острахом огледіти, що ж вціліло після бурі...й зрадіти від усвідомлення - замість негоди випав легенький літній дощик, котрий лиш змив бруд. 

   Інколи осіння меланхолія буває дуже доречною! Дає можливість з чистим сумлінням, начхавши на всі справи й заплановані "подвиги", озброїтись чашкою какао та поринути у фантастичний світ літератури.
   Саме таким підвидом меланхолії я й планую зайнятися найблищої години:) 
   Цей несподіваний тиждень підійшов до завершення...і неочікувано для мене припідніс урок з "дорослого житття" - приймати рішення й без страху зіткнутися з наслідками. Дуже важливо бути щирим з собою та іншими, інколи це означає - з готовністю розкриватися перед людьми, довіривши їм свої думки, свої найпотаємніші переживання. 

  Я завжди вважала, що добре розумію людей. Інколи моя самовпевненість сягала таких вершин, що я вважала наче "бачу їх наскрізь". І все б чудово, якби не сумний досвід помилкових суджень власних переживань та емоцій. Я помітила, що зазвичай якісь "одкровення" шокують нас своєю раптовістю, й наче мішком гепають по голові. 
   Ми ж звикаємось з певними думками, завзято переконуємо себе у вірності раніше прийнятих істин та суджень, а потім, здобувши спокій від усвідомленого, починаємо відроджувати якісь пелюстки нових сподівань та очікувань... 
  Життя починає знову набиратих звичних форм. І видається, що ось вона - стабільність та чіткість у прийнятті дійсності. Так ні ж, оте капосне "одкровення" (назвитиму його "хляпс") ...оте злощасне "хляпс" руйнує спокій...не вщент (зовсім ні), воно усього лиш зароджує незрозумілий сум, тугу за тим, чого ніколи не було, але думка про що леліялась десь в потаємному куточку нашої душі, десь настільки далеко, що ми й не усвідомлювали її існування. І лиш втративши відчули тупий ниючий біль за неіснуючим, за нездійсненим... за мрією котрій не судилося зреалізуватись.

    Понеділок загрожує перспективою чергового корпоративу, і знову День Народження. Цього разу людини, яка не те що не приємна мені...цей працівник викликає лише негативні емоції й враження про нього препаскудне... безвідповідальна й лицемірна людина вирішила розіграти фальшиву й недоречну виставу й я опинилася в акторському складі.

    От тільки не люблю брехні, лицемірства й фальші! Тому стою перед моральним вибором - збрехати, що хвора (але доведеться використати саме той метод який так запекло не терплю) чи прийти на роботу й докласти максимум зусиль аби бути чемною та доброзичливою...та заздалегідь передчуваю, що не впораюся.

   Ще один тиждень підходить до завершення.

  Я закінчила цикл святкувань Дня Народження (нарешті). Зустрілася в неділю з подругою й ми відсвяткували її День Народження (27 серпня), й моє (6 жовтня), - обмінялися "теплими" подарунками й такими ж думками.

   У мене відбулось два чудових заняття з йоги (залишаюся сповненою ентузіазму в процесі самопізнання) й два уроки танців (за традицією - веселі й ... дуже веселі:)).

   Попри емоційні спалахи й згасання загальне враження від життя чудове:)

  В голові сидить чітка думка, що доля готує приємні сюрпризи. Це найбільша цінність в житті (принаймні в моєму, і саме в цей час) - віра, навіть більше - містична впевненість в тому, що диво (справжнє, казкове диво) наближається. 

  Скоро розпочнуться різдяно-новорічні свята (мої улюблені) - ідеальний час для втілення казок й неймовірних феєрій:)

  Тож, закінчую цей тиждень з гаслом - "в очікуванні дива", - в найоптимістичніших прогнозах та сподіваннях.

   Прочитала допис подруги, що ділилася своїми відчуттями й асоціаціями від осінніх днів. Одразу пригадалися мої найрадісніші миті в цю чарівну пору.

Кожен у свій спосіб рятується від осінніх меланхолійних настроїв (чи може від романтичних). Для мене останнім часом цим способом стали прогулянки мальовничими парковими зонами. Здебільшого - Високий Замок після роботи (особливо в такі сонячні дні, що панували останні два тижні...й закінчились учора після обіду). Гадаю найпрекрасніше восени у великому місті - його парки, розфарбовані в яскраві барви усіх можливих відтінків жовтого та червоного. 

     Ніщо не може передати емоцій щастя й спокою, що їх викликає запах пожовклого листя та його журхотіння під ногами. 

От у середу, останній сонячний день, я втілила нарешті свій задум й вирушила на роботу пішки через Стрийський парк. Мені вдалося, ухопившись за безцінний сонячний ранок, сповна насолодитися красою осіннього парку, досхочу находитись по присипаних пахучим та хрустким листям доріжках; поспостерігати за безшумним танком листочків у сонячному мережеві... і навіть не спізнитись на роботу:)

   Це невимовне щастя, відчуття дитячої радості й повнити життя надовго залишиться в моєму серці разом з незабутньою прогулянкою безлюдними парковими алейками. 

      Найпрекрасніше в осені - сама осінь, в усіх її щедрих та мальовничих проявах. 

Ох, ці люди зі своїми вивернутими мізками! Ну чого їм потрібно самостверджуватись за рухонок інших, і здебільшого -  людей, котрі вразливі саме через них (особливо це примітно у чоловіків). От приміром ситуація: 
веселий хлопець, весела дівчина...чудово ладнають між собою. Мають спільні інтереси й двічі, чи приміром тричі на тиждень по годинці вимушені перебувати в одному приміщнні. Після нетривалого спілкування їхні розмови стають більш невимушеними, а час проминає блискавицею...і все б чудово...та у хлопчини є кохана дівчина - і це не наша горе-героїня! 
І тут, за класичним розвитком сюжету наше нещасна "некохана" дівчинка усвідомлює усю гіркоту свого становища й мужньо й сльозливо гамує свої почутт, що на лихо вже зародились і навіть успіли підштовхнути її фантазію до роздумів та моделювання романтичних відносин. Бідолаха.
Наче вірусом вона "хворіє" цим почуттям (які сама ж і нафантазувала) - стрімко й дуже боляче. Помучившись в емоційній агонії деякий час за який багато чого довелось осмислити й переосмислити наша дівчинка починає видужувати. А після кількох наступних місяців -остаточно зцілюється від ІЛЮЗІЙ про веселого хлопчину. 
Тому, коли обставини змушують її знову перебувати з нашим байдужим героєм протягом години в одному приміщенні, дівчинка прозрівши й вилікувавшись зовсім не хвилюється через таку перспективу, й анітрохи не боїться рецидиву (адже в організмі виробився міцний імунітет до нещирих "веселих хлопців").
Однак, як на лихо хлопчина своєю уважною й необачною поведінкою викликає сумніви щодо свого байдужого ставлення до дівчинки. А це вже зовсім зле й недобре. І хоча наше відважне дівча залишається стійким до усіх форм зазіхання на її душевний спокій! не варто забувати, що дівчата істоти мінливі! 
У чому ж суть проблеми. А у тому, що багато чоловіків (хлопців та хлопчиків) при негараздах у стосунках зі своїми обраницями намагаються самоствердитись довівши собі (в першу чергу) й усім навколо, що вони ще огого які. Нажаль, зазвичай використовують тих, хто найбільш вразливі, про почуття кого вони здогадувались, а це ой як негідно - маніпулювати й використовувати людей натиснувши на їхні вразливі місця (особли коли ти і є цією больовою точкою). На щастя наша "здорова" героїня не плекає до "веселого хлопчини" жодних почуттів окрім дружньої симпатії...та прикро за тих інших, котрі через власні почуття стають ціллю для забороненого удару.
Такі от роздуми про людей та їхню потребу дошкульно бити по найуразливішому - по почуттях, а також про специфіку відбору жертв.
Підсумки:
не завжди наші фантазії й захоплення переростають в справжнє почуття. Інколи відчайдушна потреба бути коханими підштовхує нас до вимріювання почуттів там де їх немає, до створення романтичних ілюзій. Нажаль, тільки зіткнувшись з реальною й холодною байдужістю ми починаємо бачити межу між вигадкою й дійсністю. Справжнім коханням неможливо перехворіти, воно хронічно залишається у кожній клітині нашого тіла й нашої душі... і лиш воно спроможне зцілювати...але це вже зовсім інша розмова.
А загалом у мене все добре, просто захотілось поміркувати про певні життєві ситуації свідком яких була. Для цієї конкретної історії про "веселого хлопчину" й горе-героїню довелось створити мікс з власного життя й спостережень за іншими. 
Звертаюсь до тебе - мій єдиний читачу - не варто сприймати мене за прототип даної "зціленої".

Ну от, попри мої страхи, лінощі й уперте небажання обмірковувати й підсумовувати своє життя й події в ньому час неспішно привів мене у сьогодення, і не залиши вибору. День народження, котрий спричинив мої маленькі літературні потуги  минувся.

І ось мені вже 25, і зустріла я ці славнозвісні "чверть століття" надиво добре (а все завдяки друзям). Найдужче запам'яталися два моменти: 

1. Після класично святкування в колективі я з подругою видерлась на Високий Замок (враховуючи, що я була на підборах цей "не зовсім гераклів" подвиг заслуговує на захопливі вигуки й оплески:)). Вмостившись на зручних лавочках й споглядаючи магнетичну панораму старовинного міста Лева я здійснила ще один героїчний вчинок (також з категорії "не зовсім гераклів") - відкоркувала шампанське...при тому я не розлякала дітей що безтурботно гасали по залишках оборонної фортеці, й не травмувала необачного туриста корком:) День видався дуже сприятливим для мене.

Не можу змовчати про цікавий ритуал тодішніх горішніх посиденьок - спалення списку з переліком усього з чим прощаюся на двадцятип'ятилітньому рубежі, й разом з попелом викидаю зі свого життя. Тут не можу не згадати про подвиг подруги, котра оббігала усіх присутніх на вершині в пошуках запальнички чи сірника (до честі львів'ян скажу, що завдання було не з легких). Тож, смакуючи шампанське й насолоджуючись товариством доброї, розумної й вигадливої людинки я ступила на новий виток свого життя. 

2. На цих вихідних я і декілька дуже близьких мені людей вибрались на шашлик з нагоди тих таки "чверть століття":) Тут і казати нічого: надиво тепла погода, смачні шашлики і маленьке товариство з давнознайомих, близьких людей довершили  чудову картину з позитивних вражень.

Підсумки:

попри зарахування мене у категорію "25 і більше" я не набула здорового ДОРОСЛОГО раціоналізму, й залишаюся романтиком з непереборною вірою в казки й прагненням дива:).

"А я хотіла зовсім мало, -
Всього лиш бачити одні з тобою сни." (надихнув поетичний вечір:))
Сьогодні був дуже барвистий день (як і передбачалось). Послухала Іздрика, раніше читала лиш деякі його поезій, що траплялися  мені  випадково (напривеликий сором). Сьогодні ж усе було сплановано й прораховано Юліанкою (юним натхненним науковцем). 
Я зустрілася із подругою з "файного міста Тернопіль" й дві години блискавично зникли в невідомому напрямку. Нащастя ми встигли оббігати три поверхи й книжкове подвір'я палацу Потоцьких :) За цього марафону придбала книги: 4 з 5 - для роботи й 1 для душі (але це сьогодні я так відповідально поставилась до вибору літератури). Завтра, я дам "обділеній" душі волю й вона швидко виправить цю книжкову  несправедливість:)
Надихнувшись чужою поезією згадала про власні віршовані спроби. Ще декілька років тому, навчаюся в інституті я періодично писала вірші (мабуть, кожен таке чудив у миті емоційних потрясінь чи піднесень). Так-от, повернувшись додому після сьогоднішніх феєрій знайшла деякі зі своїх студентських віршів:

                 

 ***

Я все чекаю див незнаних,

Небачених вигадую світів.

А час спокійненько собі минає,

Й мене не оминуть не захотів.

І от роки немов ріка тікають,

А дні спокійненько собі шмигають,

Й тихенько двері зачиняють

У ті небачені світи.

                         ***

Я з лабіринту мрій шукаю порятунку,

Але так важко без провідників.

Сплітаються надії в порятунку,

Й реальності від мрій не розділить.

Немов сліпець блукаю я шляхами,

Шукаючи себе у світі цім.

Так страшно, знов, зіткнутися реально,

З ілюзіями втрачених надій.

Це звісно не висока поезія, не Костенко й не Іздрик. Та приємно інколи перечитувати ці рядки, за ними ж ховаються спогади, думки й пережевання і тоді (декілька років тому), вони були важливими й подекуди болючими. Нажаль я закинула поетичні спроби, хоча частенько в думках виринають віршовані рядки. Зрештою, не все ще втрачено, достатньо всього лиш почати їх записувати...це ж як музика в далечині, коли починаєш дослухатися мелодія звучить яскравіше й чіткіше.

Гадаю, що шукати себе й свій шлях - це в першу чергу дозволити собі діяти всупереч страхам та упередженням. Наприклад - писати вірші...не ігнорувати римовані рядочки в своїй голові (навіть якщо звучить примітивно чи ненормативно), давати їм право бути. Адже, якщо вони в голові снують, значить вони там не просто так, і аж ніяк не випадково.

Підсумок:

варто спробувати нарешті жити, наважитись робити те, що можливо й не звично, однак може кардинально змінити життя збагативши його тим самим омріяним і невловимим щастям. Треба наважитись на спробу та докласти зусиль аби віднайти свій індивідуальний рай. Не слід відкладати чи виправдовуватись  "невмінням", "неготовністю" - життя ж минає. 

Середа, насичена й неоднозначна...як зазвичай. 
Отож, якщо коротко: завтра розпочинається книжковий форум, що вже робить цей і усі наступні дні (до неділі включно) чудовими й безмежно позитивними:) Я з подругою планую відвідати показ дукоментального фільму про Грицька Чубая, якщо зможемо завтра роздобути квиточки (ми випадково дотягли процедуру придбання квітків до кінцевого терміну). 
Моє вечірнє заняття йогою пройшло дуже весело й продуктивно...  я повернулася додому не на милицях (тому, заняття апріорі пройшло добре:)). Найвеселішими були спроби стати таки в позу "скорпіона", попри небажання тіла (надиво впертого) згинатися у потрібному напрямку... Мої потуги біля стіни (бо саме так виконується вправа, принаймні на початках) не були тривалими...тренерка змилосердилась над нашими покрученими в химерні вузлики тілами:) й ми перейшли до пранаям (дихальних вправ). Зате після "часткового скорпіона", розплеставшись на килимку, відчувала себе надиво гнучкою й пластичною.  
Та повернуся до більш приємних роздумів, а саме - форум. Останні кілька днів я наполегливо готуюсь до цього дійства: формую перелік книг, які хотілося б придбати, потім його редагуй, а вкінці повністю переписую...і так декілька разів:). Та кінцевий результат буде таким як завше - накуплю купу художньої літератури, витрачу вдівчі більше передбачуваного ліміту та...безмежно щаслива й натхненна пошурую з своїми надбаннями додому, аби зручно вмостившись на ліжку з чашкою чаю й шедеврами (чи незовсім) поліграфічної справи поринути в неймовірно захопливий світ літератури.
Ще одна чудова подія завтрашнього дня - я зустрінуся зі своєю одногрупницею (й подругою за сумісництвом). Нажаль, ми не бачилися вже більше року. Мешкаючи в Тернополі вона дуже рідко навідується у Львів. Отож, четвер обіцяє бути не менш насиченим та радісним (якщо зможу усі свої задуми й плани поєднати з роботою). 
Підсумки: 
хороша книга, кружка чаю й затишний куточок - найкращий вид лікувальної терапії при душевних ранах і подряпинах... та й взагалі - це один з найкорисніших та приємніших сбособів гаяння часу в будь-якому віці (авторитетно заявляю у свої "майже чверть століття"). На останок про йогу - не легкий шлях до вдосконалення:). Тому, глибокий вдих і видих, йдемо вперед пізнаючи себе й світ...а найважливіше - красу всередині й довкола:)

Погода знову зіпсувалася. За вікном вітряно й дощить...осінь. Схоже, що паркові сонячно-листкові ідеалістичні картини залишились позаду. Що ж, вітаю осінь... 
Скільки себе пам'ятаю мені завжди хотілося навчитися танцювати, і відвідуючи уроки танців мені вдавалося отримувати колосальне задоволення від музики й рухів, від самого танцю - своєрідного діалогу тіл та душ. Та нажаль, мої відносини з школами не складалися...хоча з викладачами й іншими учасниками групи я чудово ладнала. Проте, після нетривалого навчання (2-3 місяці) школа йшла на канікули й уже не поверталася з "відпочинку":( Виникали проблеми з орендою приміщення й т. п. неприємності, а може в мене карма погана:). Ось і цього разу (вже вдруге) мене спіткала така неприємність. 
Хоча з іншого боку виникла нагода відвідати пробне заняття з бачати (якщо захотіти, то можна розгледіти тут втручання долі:))...кілька днів тому прогулюючись вечірнім містом я з подругою натрапила на імпровізований виступ-рекламу місцевого клубу латиноамериканських танців... і я закохалася в чуттєвість бачати, цей танець цілком полонив мою увагу...
Тому, роздобувши листівку цього клубу я зайнялась бажанням відвідати пропонований пробний урок. І плекаю  рішучий намір таки навчитись танцювати бачату. Хоча в цих танцях й присутня незвична для класики близькість між партнерами, яка може виступиси своєрідним бар'єром...я готова спробувати. 
Підсумок:
дещо залишається незмінним попри роки. До чогось ми прагнемо так само як рік чи п'ять років тому, й не готові відмовитись від своїх маленьких мрій, незначних утіх в цій сірій та сумній буденності. У моєму випадку саме танці додають емоційної барвистості повсякденній сірості. Наближаючись до 25-ліття я не відмовляюся від свого способу тюнінгу буденності - танців. Це прекрасна можливість віднаходити й споглядати красу в собі... найпростіший спосіб отримати "крила". Допоки лунає музика.

Яким би я не уявляла собі моє життя у 25 впевнена, що в найсміливіших мріях та відчайдушно-трагічних прогнозах не припускала війни. Та хіба  можна було подумати про щось подібне ще рік тому.
Я пишу про сумне, хоча моя подруга радила ділитися більше позитивними й хорошими думками (шкода, що натхнення вистарчає лише на гірке й трагічне...нажаль, таке у нас зараз життя).
Однак, попри весь біль, сльози й трагедії які зараз переживаємо усі ми... я залишаюся оптимісткою (зазвичай), я вперто плекаю надію що все скінчиться найблищим часом, і я продовжую фантазувати, що більше жоден вояк не загине. Так боляче чути ці страшні цифри за якими ховаються долі людей, сімей...кожна нова жертва це гігантська чорна діра в душах рідних та близьких загиблого; це біль і відчай, котрий згодом заміниться порожнечою. І цю порожнечу нічим та ніколи не заповниш...
Щодня я намагаюся відшукати миті щастя, миті радості й гармонії. Сьогодні я відчула цю мить вранці, їдучи на роботу. Старенький тролейбусик непоспішаючи їхав повз осінній парк... Працівник комунальної служби завзято боровся із знахабнілим пожовклим листям, що безсовісно вкрило акуратну асвальтовану доріжку. Ніжне осіннє сончко без перешкод просвічувало крізь поріділе листя дерев...І все це створювало таку спокійну, таку теплу картину, що я на кортку мить потонула в цих ніжних мереживах забувши про все.
Невеличкий підсумок до 25-ліття:
життя сповнене болю й трагедій, поразок й дошкульних ударів долі...але щось хороше, світле  й добре можна відшукати завжди. Потрібно лиш зуміти побачити... розгледіти сонячні промені крізь листя дерев.  

Через  місяць мені виповниться 25. Ті самі страшні "чверть століття". В світлі цієї події  хотілося б навести лад в думках й підсумувати прожите, сказане, осмислене, відчуте, омріяне й не зроблене. З чого почати?
Слухаю "Океан ельзи"...виникає питання - кількість відвіданих концертів цього гурту...хм... відповідь - 0!
Сумно.
Однак, значну частину композицій знаю на пам'ять - це +... мабуть. Доведеться змиритися, що більшість омріяного й бажаного я не зробила. Цікаво усвідомлювати, що через дрібні страхи збудовані на невпевненості в собі й залежності від чужої думки доводилось відмовлятися від ... (не те щоб МРІЇ, а от...) мрійки, приємних хвилин радості й щасливого усвідомлення себе в чудовому місці  (чи просто, Щасливого усвідомлення себе, - адже це теж рідкість). Цікаво й лячно водночас...