Останнім часом перебуваю в якомусь заціпенінні. Перестала писати... І навіть в моменти світлих проблисків оптимізму... й рідкісних митях прояву гумару.... моє бажання нічого-не-робіння залишаються нездоланними. Єдина втіха - книжки, нащастя, проти них моя нова "звичка" безсила. 
    Щоправда, заради справедливості зізнаюся, -  від неділі плекаю нову світлу мрію стосовно зміни виду діяльності...і навіть план окреслила. Втішилась неймовірно! Нарешті з'явилося щось схоже на "світло в кінці тунелю". Та якось так неочікувано й непомітно... середовище змогло ускладнити мені життя й тут... 
    Навіть у думках відчуваю небезпеку перед постійним втручанням.
    Втомилася від непотрібних порад, недоречних вказівок й постійного бажання допомогти, яке провокує ускладнення, здавалося б, досить простого плану й руйнування зрозумілої концепції.
   Найгірше те, що люди цілком ЩИРІ в бажанні ДОПОМОГТИ, а я на них злюся... негідниця. 
   Можливо проблема не в ситуації, а в моїй неадекватній реакції на широту людської душі... Ймовірно я усього лиш неврівноважена 25-літня самітниця.

   З нетерпінням очікую 2015. Для Терезів він обіцяє бути чудовим, сповненим змін та наповнень. Підкупляє те, що позитив прогнозують буквально по усіх фронтах: зміна роботи (і не просто "з вогню у полум'я", а НАРЕШТІ - вона, робота МРІЇ та ще й достойна заробітня платня); зрушення в особистому житті - НУ НАРЕШТІ!, не можу стримати емоцій, невже я таки знайду ЙОГО - щастя, зустрінувши ТОГО - єдиного. Було б чудово! Та це ще не все, зорі також пророкують мені розвиток, ріст...здійснення давно задуманого й омріяного....можна сказати, що еволюція триває:)

   Вперше за 25 років хочеться аби прогноз справдився! Зрештою, ще зовсім трішки і я пересвідчусь в достовірності чи навпаки - спростую усі прогнози! навіки визнавши їх усього лиш побрехеньками й марним гаянням часу! 

А до тої світлої миті відкриття/розкриття залишається зануритися в передсвяткову атмосферу.

   Вражаюче, наскільки порожніми можуть бути дні. І здавалося б, ну чого...ось і на вулиці тепліше стало, і опалювати квартиру не припинили...навіть світло не вимикали в рамках тотальної економії. Улюблені книги на своїх місцях, в чашці вистигає чай... А день цілковито пустий. Жодної радості, ніякого відчуття затишку і комфорту. 
   Обличчя самотності без макіяжу.
   Наші дні наповнюють люди, чи бодай думки про тих, хто близький серцю, рідний, важливий. А коли день минає в абсолютній самотності (звичній та постійній) ...ще й позбавлений єдиної втіхи - думок, спогадів та мрій про тих з ким хочеться розділити самотність... на що ж тоді очікувати?
   Ненавиджу такі порожні дні...тоді й себе відчуваєш порожнім. Крижана байдужість до всього огортає з середени...цей холод обпікає.

Ну от, сьогодні офіційно почалася зима. Тож, сніг й мороз мають усі права на присутність у наших ранках. І тому, доведеться поповнити стратигічно важливі запаси какао й теплих шкарпеток:) Зимові шарфіки й шапочки дочекалися виходу в світ на цьогорічний зимовий сезон:)
Віра в диво й передчуття справжніснької зимової казки додає наснаги і сили підвестися вранці з ліжка...й безглуздих посмішок на заспаних обличчях:)

Бувають моменти коли хочеться сховатися від життя в панцир черепашки й перечекати. Живим камертоном відстежити зміну тональності світу. Вдихнути ранкове післядощове повітря й обережно, не кваплячись висунутися зі свого схронку. З легким острахом огледіти, що ж вціліло після бурі...й зрадіти від усвідомлення - замість негоди випав легенький літній дощик, котрий лиш змив бруд. 

   Інколи осіння меланхолія буває дуже доречною! Дає можливість з чистим сумлінням, начхавши на всі справи й заплановані "подвиги", озброїтись чашкою какао та поринути у фантастичний світ літератури.
   Саме таким підвидом меланхолії я й планую зайнятися найблищої години:) 
   Цей несподіваний тиждень підійшов до завершення...і неочікувано для мене припідніс урок з "дорослого житття" - приймати рішення й без страху зіткнутися з наслідками. Дуже важливо бути щирим з собою та іншими, інколи це означає - з готовністю розкриватися перед людьми, довіривши їм свої думки, свої найпотаємніші переживання. 

  Я завжди вважала, що добре розумію людей. Інколи моя самовпевненість сягала таких вершин, що я вважала наче "бачу їх наскрізь". І все б чудово, якби не сумний досвід помилкових суджень власних переживань та емоцій. Я помітила, що зазвичай якісь "одкровення" шокують нас своєю раптовістю, й наче мішком гепають по голові. 
   Ми ж звикаємось з певними думками, завзято переконуємо себе у вірності раніше прийнятих істин та суджень, а потім, здобувши спокій від усвідомленого, починаємо відроджувати якісь пелюстки нових сподівань та очікувань... 
  Життя починає знову набиратих звичних форм. І видається, що ось вона - стабільність та чіткість у прийнятті дійсності. Так ні ж, оте капосне "одкровення" (назвитиму його "хляпс") ...оте злощасне "хляпс" руйнує спокій...не вщент (зовсім ні), воно усього лиш зароджує незрозумілий сум, тугу за тим, чого ніколи не було, але думка про що леліялась десь в потаємному куточку нашої душі, десь настільки далеко, що ми й не усвідомлювали її існування. І лиш втративши відчули тупий ниючий біль за неіснуючим, за нездійсненим... за мрією котрій не судилося зреалізуватись.