"А я хотіла зовсім мало, -
Всього лиш бачити одні з тобою сни." (надихнув поетичний вечір:))
Сьогодні був дуже барвистий день (як і передбачалось). Послухала Іздрика, раніше читала лиш деякі його поезій, що траплялися  мені  випадково (напривеликий сором). Сьогодні ж усе було сплановано й прораховано Юліанкою (юним натхненним науковцем). 
Я зустрілася із подругою з "файного міста Тернопіль" й дві години блискавично зникли в невідомому напрямку. Нащастя ми встигли оббігати три поверхи й книжкове подвір'я палацу Потоцьких :) За цього марафону придбала книги: 4 з 5 - для роботи й 1 для душі (але це сьогодні я так відповідально поставилась до вибору літератури). Завтра, я дам "обділеній" душі волю й вона швидко виправить цю книжкову  несправедливість:)
Надихнувшись чужою поезією згадала про власні віршовані спроби. Ще декілька років тому, навчаюся в інституті я періодично писала вірші (мабуть, кожен таке чудив у миті емоційних потрясінь чи піднесень). Так-от, повернувшись додому після сьогоднішніх феєрій знайшла деякі зі своїх студентських віршів:

                 

 ***

Я все чекаю див незнаних,

Небачених вигадую світів.

А час спокійненько собі минає,

Й мене не оминуть не захотів.

І от роки немов ріка тікають,

А дні спокійненько собі шмигають,

Й тихенько двері зачиняють

У ті небачені світи.

                         ***

Я з лабіринту мрій шукаю порятунку,

Але так важко без провідників.

Сплітаються надії в порятунку,

Й реальності від мрій не розділить.

Немов сліпець блукаю я шляхами,

Шукаючи себе у світі цім.

Так страшно, знов, зіткнутися реально,

З ілюзіями втрачених надій.

Це звісно не висока поезія, не Костенко й не Іздрик. Та приємно інколи перечитувати ці рядки, за ними ж ховаються спогади, думки й пережевання і тоді (декілька років тому), вони були важливими й подекуди болючими. Нажаль я закинула поетичні спроби, хоча частенько в думках виринають віршовані рядки. Зрештою, не все ще втрачено, достатньо всього лиш почати їх записувати...це ж як музика в далечині, коли починаєш дослухатися мелодія звучить яскравіше й чіткіше.

Гадаю, що шукати себе й свій шлях - це в першу чергу дозволити собі діяти всупереч страхам та упередженням. Наприклад - писати вірші...не ігнорувати римовані рядочки в своїй голові (навіть якщо звучить примітивно чи ненормативно), давати їм право бути. Адже, якщо вони в голові снують, значить вони там не просто так, і аж ніяк не випадково.

Підсумок:

варто спробувати нарешті жити, наважитись робити те, що можливо й не звично, однак може кардинально змінити життя збагативши його тим самим омріяним і невловимим щастям. Треба наважитись на спробу та докласти зусиль аби віднайти свій індивідуальний рай. Не слід відкладати чи виправдовуватись  "невмінням", "неготовністю" - життя ж минає. 

Середа, насичена й неоднозначна...як зазвичай. 
Отож, якщо коротко: завтра розпочинається книжковий форум, що вже робить цей і усі наступні дні (до неділі включно) чудовими й безмежно позитивними:) Я з подругою планую відвідати показ дукоментального фільму про Грицька Чубая, якщо зможемо завтра роздобути квиточки (ми випадково дотягли процедуру придбання квітків до кінцевого терміну). 
Моє вечірнє заняття йогою пройшло дуже весело й продуктивно...  я повернулася додому не на милицях (тому, заняття апріорі пройшло добре:)). Найвеселішими були спроби стати таки в позу "скорпіона", попри небажання тіла (надиво впертого) згинатися у потрібному напрямку... Мої потуги біля стіни (бо саме так виконується вправа, принаймні на початках) не були тривалими...тренерка змилосердилась над нашими покрученими в химерні вузлики тілами:) й ми перейшли до пранаям (дихальних вправ). Зате після "часткового скорпіона", розплеставшись на килимку, відчувала себе надиво гнучкою й пластичною.  
Та повернуся до більш приємних роздумів, а саме - форум. Останні кілька днів я наполегливо готуюсь до цього дійства: формую перелік книг, які хотілося б придбати, потім його редагуй, а вкінці повністю переписую...і так декілька разів:). Та кінцевий результат буде таким як завше - накуплю купу художньої літератури, витрачу вдівчі більше передбачуваного ліміту та...безмежно щаслива й натхненна пошурую з своїми надбаннями додому, аби зручно вмостившись на ліжку з чашкою чаю й шедеврами (чи незовсім) поліграфічної справи поринути в неймовірно захопливий світ літератури.
Ще одна чудова подія завтрашнього дня - я зустрінуся зі своєю одногрупницею (й подругою за сумісництвом). Нажаль, ми не бачилися вже більше року. Мешкаючи в Тернополі вона дуже рідко навідується у Львів. Отож, четвер обіцяє бути не менш насиченим та радісним (якщо зможу усі свої задуми й плани поєднати з роботою). 
Підсумки: 
хороша книга, кружка чаю й затишний куточок - найкращий вид лікувальної терапії при душевних ранах і подряпинах... та й взагалі - це один з найкорисніших та приємніших сбособів гаяння часу в будь-якому віці (авторитетно заявляю у свої "майже чверть століття"). На останок про йогу - не легкий шлях до вдосконалення:). Тому, глибокий вдих і видих, йдемо вперед пізнаючи себе й світ...а найважливіше - красу всередині й довкола:)

Погода знову зіпсувалася. За вікном вітряно й дощить...осінь. Схоже, що паркові сонячно-листкові ідеалістичні картини залишились позаду. Що ж, вітаю осінь... 
Скільки себе пам'ятаю мені завжди хотілося навчитися танцювати, і відвідуючи уроки танців мені вдавалося отримувати колосальне задоволення від музики й рухів, від самого танцю - своєрідного діалогу тіл та душ. Та нажаль, мої відносини з школами не складалися...хоча з викладачами й іншими учасниками групи я чудово ладнала. Проте, після нетривалого навчання (2-3 місяці) школа йшла на канікули й уже не поверталася з "відпочинку":( Виникали проблеми з орендою приміщення й т. п. неприємності, а може в мене карма погана:). Ось і цього разу (вже вдруге) мене спіткала така неприємність. 
Хоча з іншого боку виникла нагода відвідати пробне заняття з бачати (якщо захотіти, то можна розгледіти тут втручання долі:))...кілька днів тому прогулюючись вечірнім містом я з подругою натрапила на імпровізований виступ-рекламу місцевого клубу латиноамериканських танців... і я закохалася в чуттєвість бачати, цей танець цілком полонив мою увагу...
Тому, роздобувши листівку цього клубу я зайнялась бажанням відвідати пропонований пробний урок. І плекаю  рішучий намір таки навчитись танцювати бачату. Хоча в цих танцях й присутня незвична для класики близькість між партнерами, яка може виступиси своєрідним бар'єром...я готова спробувати. 
Підсумок:
дещо залишається незмінним попри роки. До чогось ми прагнемо так само як рік чи п'ять років тому, й не готові відмовитись від своїх маленьких мрій, незначних утіх в цій сірій та сумній буденності. У моєму випадку саме танці додають емоційної барвистості повсякденній сірості. Наближаючись до 25-ліття я не відмовляюся від свого способу тюнінгу буденності - танців. Це прекрасна можливість віднаходити й споглядати красу в собі... найпростіший спосіб отримати "крила". Допоки лунає музика.

Яким би я не уявляла собі моє життя у 25 впевнена, що в найсміливіших мріях та відчайдушно-трагічних прогнозах не припускала війни. Та хіба  можна було подумати про щось подібне ще рік тому.
Я пишу про сумне, хоча моя подруга радила ділитися більше позитивними й хорошими думками (шкода, що натхнення вистарчає лише на гірке й трагічне...нажаль, таке у нас зараз життя).
Однак, попри весь біль, сльози й трагедії які зараз переживаємо усі ми... я залишаюся оптимісткою (зазвичай), я вперто плекаю надію що все скінчиться найблищим часом, і я продовжую фантазувати, що більше жоден вояк не загине. Так боляче чути ці страшні цифри за якими ховаються долі людей, сімей...кожна нова жертва це гігантська чорна діра в душах рідних та близьких загиблого; це біль і відчай, котрий згодом заміниться порожнечою. І цю порожнечу нічим та ніколи не заповниш...
Щодня я намагаюся відшукати миті щастя, миті радості й гармонії. Сьогодні я відчула цю мить вранці, їдучи на роботу. Старенький тролейбусик непоспішаючи їхав повз осінній парк... Працівник комунальної служби завзято боровся із знахабнілим пожовклим листям, що безсовісно вкрило акуратну асвальтовану доріжку. Ніжне осіннє сончко без перешкод просвічувало крізь поріділе листя дерев...І все це створювало таку спокійну, таку теплу картину, що я на кортку мить потонула в цих ніжних мереживах забувши про все.
Невеличкий підсумок до 25-ліття:
життя сповнене болю й трагедій, поразок й дошкульних ударів долі...але щось хороше, світле  й добре можна відшукати завжди. Потрібно лиш зуміти побачити... розгледіти сонячні промені крізь листя дерев.  

Через  місяць мені виповниться 25. Ті самі страшні "чверть століття". В світлі цієї події  хотілося б навести лад в думках й підсумувати прожите, сказане, осмислене, відчуте, омріяне й не зроблене. З чого почати?
Слухаю "Океан ельзи"...виникає питання - кількість відвіданих концертів цього гурту...хм... відповідь - 0!
Сумно.
Однак, значну частину композицій знаю на пам'ять - це +... мабуть. Доведеться змиритися, що більшість омріяного й бажаного я не зробила. Цікаво усвідомлювати, що через дрібні страхи збудовані на невпевненості в собі й залежності від чужої думки доводилось відмовлятися від ... (не те щоб МРІЇ, а от...) мрійки, приємних хвилин радості й щасливого усвідомлення себе в чудовому місці  (чи просто, Щасливого усвідомлення себе, - адже це теж рідкість). Цікаво й лячно водночас...