Яким би я не уявляла собі моє життя у 25 впевнена, що в найсміливіших мріях та відчайдушно-трагічних прогнозах не припускала війни. Та хіба  можна було подумати про щось подібне ще рік тому.
Я пишу про сумне, хоча моя подруга радила ділитися більше позитивними й хорошими думками (шкода, що натхнення вистарчає лише на гірке й трагічне...нажаль, таке у нас зараз життя).
Однак, попри весь біль, сльози й трагедії які зараз переживаємо усі ми... я залишаюся оптимісткою (зазвичай), я вперто плекаю надію що все скінчиться найблищим часом, і я продовжую фантазувати, що більше жоден вояк не загине. Так боляче чути ці страшні цифри за якими ховаються долі людей, сімей...кожна нова жертва це гігантська чорна діра в душах рідних та близьких загиблого; це біль і відчай, котрий згодом заміниться порожнечою. І цю порожнечу нічим та ніколи не заповниш...
Щодня я намагаюся відшукати миті щастя, миті радості й гармонії. Сьогодні я відчула цю мить вранці, їдучи на роботу. Старенький тролейбусик непоспішаючи їхав повз осінній парк... Працівник комунальної служби завзято боровся із знахабнілим пожовклим листям, що безсовісно вкрило акуратну асвальтовану доріжку. Ніжне осіннє сончко без перешкод просвічувало крізь поріділе листя дерев...І все це створювало таку спокійну, таку теплу картину, що я на кортку мить потонула в цих ніжних мереживах забувши про все.
Невеличкий підсумок до 25-ліття:
життя сповнене болю й трагедій, поразок й дошкульних ударів долі...але щось хороше, світле  й добре можна відшукати завжди. Потрібно лиш зуміти побачити... розгледіти сонячні промені крізь листя дерев.